Фрі-джаз зруйнував останні опори традиційного джазу. Музиканти відмовилися від наперед заданої гармонічної сітки, сталого метру й звичних форм, залишивши імпровізацію майже без обмежень — колективну, експресивну, часом на межі хаосу.
Маніфестом став альбом Орнетта Коулмена «Free Jazz» (1960). Цим шляхом пішли пізній Джон Колтрейн («Ascension»), Сесіл Тейлор, Альберт Айлер. Фрі-джаз перегукувався з академічним авангардом (алеаторикою, сонористикою) і назавжди розширив уявлення про свободу в музиці. Він мав і суспільний вимір — його «нову річ» пов'язували з рухом за громадянські права, — а космічні візії Сан Ра розсунули межі жанру ще далі.
