Диджеріду походить з північної Австралії (Арнем-Ленд), де аборигени народу йолнгу називають його ідакі. Виготовляється з гілки евкаліпта, серцевину якої природно проїла термітна колонія. Довжина — 1-2 метри, внутрішній діаметр нерівний, що й створює характерний обертоновий спектр.
Головна техніка гри — циркуляційне дихання: виконавець вдихає носом, водночас видуваючи в інструмент повітря, запасене в щоках, що дозволяє грати безперервно протягом десятків хвилин. Звук диджеріду — глибокий, низький, з імітацією тваринних криків (кенгуру, диких собак дінго) через артикуляцію язика та губ.
Аборигенні корроборі (обрядові церемонії) неможливі без диджеріду — він пов'язує живих з предками та священним часом творіння, який зветься «Сонний час». У західній музиці XX-XXI ст. диджеріду використовують world music, амбієнт, нью-ейдж виконавці: Стів Роуч, Ондржей Смейкал, гурт «Дагаз». Традиційно грати диджеріду могли лише чоловіки аборигени, але зараз правила пом'якшились.
