Поліфонія (з грец. — «багато голосів») — це демократія в музиці. Немає «головного» і «другорядних» голосів: усі рівноправні, усі несуть сенс.
Розквіт поліфонії припав на епохи Ренесансу (Палестрина, Жоскен Депре) та бароко (Бах, Гендель). У XX столітті поліфонічне мислення повернулось через Гіндеміта та Лютославського. Українська хорова традиція, зокрема твори Дмитра Бортнянського, також знає поліфонію.
Розрізняють імітаційну поліфонію, де голоси по черзі повторюють ту саму тему (канон, фуга), та контрастну (різнотемну), де одночасно звучать самостійні мелодії. Найсуворіші правила голосоведіння склалися в добу Ренесансу навколо стилю Палестрини й досі є основою навчання композиції. Поліфонічне мислення вимагає чути музику «об'ємно» — водночас у кількох незалежних, але узгоджених лініях.
